Жаднюга вітер позривав
Усі прикраси з Осені,
Пригнав-он звідкись хмару гав
На голую та босую,
Із неба темного летять...
І мокнуть ніжки в холоді.
Не вітер то – сердитий зять,
Що тещу морить голодом.
А чом сердитий – не збагне,
Іде у хустці латаній…
А той дощем у спину гне
Словами, що палатимуть…
Такий бо день їй чорний весь,
І ніде дітись… матері…
Спідниця мокрая «шелесь…»
Та й це байдуже катові…
Бо все відняв, а залишив
Одну їй старість сивую…
А ще - пекучу біль в душі
І сліз солоних – зливами…
(14.11.18)
Перевела Римма Батищева:
Ветрило-скряга посрывал
Убранство с поздней осени,
Воронье полчище пригнал
На голую и б`осую.
С небес нахмуренных летят…
И мокнут ножки в холоде.
Не ветер это – злобный зять,
Он тёщу морит голодом.
Что злит – и сам он не поймёт;
Идёт в платочке латаном…
А тот дождём ей спину гнёт
Словес лавиной клятою…
Вот день и выпал чёрный весь,
Нет места горемычной – вон!
А юбка мокрая «шел`есь»…
Тот чёрствый, безразличный он.
Всё отнял, и осталась ей
Лишь старость одинокая,
Боль тяжкая с усталостью
И горечь слёз потоками…